Чернівці гуділи як вулик. Ще б пак — «Миколайчук Open 2024» зібрав таку кількість кіношників, що здавалося, ніби все місто перетворилося на один великий знімальний майданчик.
Я прибув на фестиваль з невеликим запізненням — клятий потяг зі Львова знову вирішив, що поспішати — не в його правилах. Але навіть це не зіпсувало настрою. Бо ж де ви ще побачите стільки людей з горящими очима, готових годинами говорити про кадри, монтаж та діалоги?
Гран-прі взяв Максим Коваленко з «Тінями забутих предків 2.0». Коли оголошували результат, зал аж загудів — не всі були згодні. Чув, як хтось позаду бурчав: «Та що вони в Параджанові розуміють!» Але я скажу так — сміливо. Дуже сміливо. І, чорт забирай, талановито.
«Молоко» Марії Стоянової взяло приз за короткий метр. 15 хвилин, від яких перехоплює подих. Я бачив, як суворі дядьки-оператори украдкою витирали очі після показу.
А от «Код нації» Сергія Лисенка особисто мене не вразив. Так, добре зроблено, так, тема важлива. Але чомусь здалося, що вже бачив це десь. Втім, журі вирішило інакше — кращий док.
Найцікавіше на таких фестивалях відбувається не в залах, а в кулуарах. Ось стоїть Ахтем Сеітаблаєв, розмахує руками і щось запально доводить молодому хлопцю з камерою. Той дивиться на метра широко розкритими очима і, здається, забув як дихати.
А он Олена Петрук — її «Квантовий стрибок» отримав спецприз журі. Сидить сама в кутку, щось строчить у блокноті. Підходжу, питаю: «Новий сценарій?» Киває і додає: «Знаєш, після цього фестивалю здається, що можу гори перевернути!»
Що впадає в око — молоде українське кіно вже не боїться експериментувати. Змішують жанри, грають з формою, беруться за теми, які ще кілька років тому здавалися табу.
Війна? Так, вона присутня майже в кожному фільмі. Але не як головна тема, а як фон, контекст. Бо життя ж не зупинилося, правда?
І ще одне — наше кіно стає все більш «експортним». Дивишся і розумієш — це могло б зайти і в Берліні, і в Каннах. Але при цьому залишається дуже українським. Як їм це вдається?
Фестиваль закінчився показом відреставрованого «Вавилону XX». Сиділи просто неба, загорнувшись у пледи (бо ж Чернівці ввечері — це вам не курорт). І знаєте, дивлячись на екран, я раптом зрозумів — ми на правильному шляху. Є в нас і талант, і сміливість, і своє, особливе бачення.
«Миколайчук Open 2024» показав — українське кіно живе і розвивається. І нехай у нас все ще немає великих бюджетів і крутої техніки. Зате є те, чого не купиш ні за які гроші — щирість і бажання говорити про важливе.
Їдучи додому, я думав: а може, колись про наш час знімуть фільм? І назвуть його, наприклад, «Епоха відродження українського кіно». Чому б і ні?
У світі, де соціальні мережі стали невід'ємною частиною нашого життя, таргетована реклама відкриває неймовірні можливості…
Мамин день народження... Здавалося б, проста дата в календарі, але для кожного з нас вона…
Уявіть собі: за вікном дощ, вітер грає симфонію осені, а ви, загорнувшись у теплий плед,…
Уявіть собі кімнату, наповнену сміхом, яскравими кольорами та безмежною уявою. Це світ іграшок для дівчаток…
Уявіть собі світ, де кожна людина почувається впевнено та комфортно у своєму тілі, незалежно від…
Батуты – это универсальное спортивное оборудование, используемое для фитнеса, развлечений и профессиональных занятий спортом. Все…