Південний Китай захлинається. Буквально. Вже кілька тижнів небо ніби прорвало – дощ ллє як з відра, перетворюючи вулиці на бурхливі потоки, а колись родючі поля – на суцільні болота. Це не просто негода, це справжнє стихійне лихо, яке вже забрало життя десятків людей і змусило сотні тисяч покинути свої домівки.
У провінції Гуандун, яку часто називають «фабрикою світу» через величезну кількість виробництв, ситуація просто катастрофічна. Лі Вейхуа, старожил Гуанчжоу, хитає головою, дивлячись на затоплені вулиці: «Шістдесят років живу тут, а такого не бачив. Вода прибуває з такою швидкістю, що ми ледь встигли винести найнеобхідніше на другий поверх».
Офіційні цифри жертв звучать як вирок: 15 загиблих, понад сотня зниклих безвісти. Але це лише верхівка айсберга, впевнені місцеві активісти. «Влада применшує масштаби трагедії», – шепоче волонтер, озираючись, наче боїться, що його підслухають. – «Насправді все набагато гірше».
Економісти вже б’ють на сполох. Гуандун – це не просто провінція, це економічне серце Китаю, яке качає товари по всьому світу. Зупинка заводів тут може викликати ефект доміно в глобальних ланцюжках поставок. «Ми вже отримуємо тривожні сигнали», – зазначає Джон Сміт, аналітик з міжнародної торгівлі. – «Це може вдарити по цінах на все: від iPhone до футболок».
Китайська влада кинула на боротьбу зі стихією все, що мала: армію, поліцію, рятувальників. Але схоже, що цього разу людина програє двобій з природою. «Ми відкачуємо воду цілодобово, але вона прибуває швидше, ніж ми встигаємо її видаляти», – втомлено зізнається рятувальник, витираючи піт з чола.
Екологи в один голос твердять: це не просто повінь, це дзвіночок від природи. «Ми роками кричали про небезпеку кліматичних змін», – гірко усміхається професор Ченг Лі з Пекінського університету. – «Тепер пожинаємо плоди свого недбальства».
Світ простягає руку допомоги: ООН, Червоний Хрест, окремі країни – всі готові підставити плече. Але Пекін, схоже, не поспішає приймати допомогу. «Дякуємо за турботу, але ми впораємося самі», – офіційно заявляє МЗС Китаю, хоча в голосі чиновника чується нотка невпевненості.
А тим часом люди борються за життя. «Ми вже три дні на даху», – ледь стримує сльози Чжан Мей, притискаючи до себе двох дітей. – «Їжа закінчується, вода брудна. Не знаю, чи дочекаємося допомоги».
Ця повінь – не просто природне лихо. Це тест на міцність для всієї системи китайської влади. І поки що результати цього тесту не надто втішні.
